Людмила КУЧЕРЕШО

       Багато славнозвісних музикантів ос­таннім часом прокладають свої шля­хи через українські міста, і концерти світових зірок стають більш звичною спра­вою. Так у червні вітчизняні меломани ста­ли свідками надзвичайної події. Піаністка Анна Середенко та скрипаль Олесь Семчук - лауреати міжнародних конкурсів, відомі в нашій країні та за її межами - запросили двох мас­титих майстрів взяти разом з ними і диригентом Во­лодимиром Сіренком участь у благодійному проекті "Митці за духовне відродження України".

       Акція, яку складали два концерти, - в Одесі (за участі Одеського філармонійного оркест­ру) та у Києві (з Національним симфонічним) - називалася "Крізь віки і кордони". Уродже­нець Одеси скрипаль Павло Верніков приїхав з Італії, де нині живе і працює, а колишній львів'янин віолончеліст Борис Бараз - із Франції. Вони обидва грають на унікальних інструментах XVIII сторіччя роботи кремонських майстрів. Хоча саме дерево, із якого во­ни виготовлені, може бути старшим ще на двісті років, бо частенько матеріалом для струнних інструментів служили старі церковні лави. Ім'я творця віолончелі Бориса Бараза- невідоме. Клеймо на інструменті затерли, мабуть, коли його вивозили до Німеччини під час Другої світової війни. А скрипка, по-життєвим володарем якої є Павло Верніков - це шедевр великого П'єтро Гварнері.

       Верніков: Історія скрипки "Барон Кноопф" дуже цікава. Вона на­дана мені після дебюту в Римі. Я грав на поганій скрипці, яку вивіз із Росії. (Тоді заборонялося вивозити із країни добрі інструменти, і хоча не всі дотримувалися цієї заборони, я не належав до їхнього числа.) Після концерту до мене підійшов пан Петролунга і запропонував вибрати скрипку із його відо­мої колекції, яку складають 20 інструментів високого класу. Я спробував пограти на кількох і обрав цю, відмовившися від інструментів роботи Страдіварі і Гварнері ЕльДжезу. Не то­му, що я сноб, а тому, що вони не пасували моїй манері. Ця скрипка мене як музиканта не змінює, але надає інші можли­вості. Вона примхлива, не прощає неуваги. У мене були з нею конфлікти. Коли я забуваю про неї на 10-12 днів, вона обра­жається і не звучить. Та після двох годин гри - все гаразд. Деякі речі вона просто не дозволяє мені робити. Я такії люблю, що дружи­на ревнує, каже, що зі скрипкою проводжу більше часу ніж з нею. Та я відповідаю: "Не хвилюйся, ти ж набагато молодша".

       Інтерес серед слухачів викликали також викону­вані твори. Не секрет, що заїжджі гастролери грають частенько те ж саме. Ну, скільки інтерпре­тацій скрипкових концертів Брамса, Бетховена і Моцарта здатний "переварити" завсідник філар­монії? Він вже скучив за новим, або добре забу­тим старим класичним репертуаром, який треба лише "копнути" і знайдеш безліч скарбів. Тим, хто зумів правдами і неправдами потрапити на "закритий" концерт до Колонного залу імені Ли-сенка, пощастило. До програми входили твори, що їх не часто почуєш з концертних естрад. Це подвійні концерти Баха і Вівальді - солісти Павло Верніков та Олесь Семчук, концерт Вівальді "Аморозо" із циклу "І-'езіго аптюпісо" у виконанні Вернікова, а у другому відділенні - два фор­тепіанні тріо Рахманінова і Шостаковича, які гра­ли Анна Середенко, Павло Верніков і Борис Ба-раз. Тон усьому задавала диво-скрипка Гварнері з її теплим і водночас сильним звуком. Надзви­чайно комунікативний музикант, так само як і лю­дина, Верніков своєю енергією запалював парт­нерів. Виконавцям удавалося досягти такого взаєморозуміння, що часом здавалося, що унікальне творіння всесвітньовідомого майстра звучить під пальцями кожного.

       Бараз: Інструмент - це жива істота, носій енергетичної аури своїх попередніх воло­дарів. Тому дуже важливо, як він до тебе по­трапив. Які були стосунки між тобою і попе­реднім хазяїном. Мені моя віолончель діста­лася за заповітом від мого старшого друга Якова Смолянського, директора філар­монійного відділення Москонцерту, людини, яка стояла біля витоків моєї сольної діяль­ності. Я і досі відчуваю цю життєдайну енергію. У нас з інструментом сімейні сто­сунки. Це - продовження мене. Ми ніби одна субстанція.

       Семчук: Моя скрипка роботи Семена Мель­ника з Івано-Франківська здатна якщо не су­перничати, то витримувати порівняння із італійськими інструментами. Ця скрипка із сильним українським характером. Вона співає "голосом" багатим на обертони так, як це вміють робити лише в Україні. Це мій вірний друг. Якось я її застудив - лишив узимку біля відкритого балкону, і вона два тижні хрипіла, як після ангіни. Довелося ліку­вати. Для того, щоб купити її, свого часу за два місяці зіграв 52 концерти.

       Середенко: У піаністів стосунки з інструмен­тами, мабуть, найважчі. У кожному залі ти зустрічаєшся із іншим роялем, який тобі тре­ба швидко приручити. Я завжди кажу, що з інструментом слід провести ніч, аби він тебе зрозумів. Я, коли підходжу до незнайомого роялю, починаю розмовляти з ним, пестити його. І він мені відповідає любов'ю на любов.

       Звичайно ж, інструмент - це немаловажний фак­тор для виконавця. Але, як то кажуть скрипалі: "Не май Аматі, а вмій грати." Павло Верніков ви­грав конкурси у Мюнхені і Флоренції, тримаючи у руках геть погану скрипку. А посередній музикант навіть з найкращим у світі інструменом не стане генієм. Щодо київського концерту: Павло Верніков, Борис Бараз, Анна Середенко і Олесь Семчук насамперед вражали своєю щирістю, емоційною відкритістю - риси, що відзначають російську і українську виконавські школи. А також розкутістю, відсутністю штампів, імпровіза­ційністю, що йдуть від набутого усіма чотирма європейського досвіду. Ця розкутість виявилася також і у виборі "бісів". Після трагічного Тріо Шо­стаковича прозвучали відчайдушно веселі фан­тазії на єврейські мелодії, що належать перу мо­сквича Леоніда Гофмана, і фантазія Євгена Стан-ковича на тему популярної пісні Ігоря Поклада та Юрія Рибчинського "Сіла птаха на тополю". Хтось у залі був шокований таким контрастом, але більшість оцінила цей експеримент, на який має право справжній артист.