Saturday, 16 December 2017
Меню
Главная
Попечительный совет
Крізь віки та кордони
Музика в Різдво
Творческая лаборатория
Музыкальные автографы
Украинские акварели
Детский уголок
Город
Закулисье
Контакты
Партнеры

Поиск

в интернете
на сайте

 


«ЩЕ ОДНА ЗАГРОЗА ОСОБЛИВОЇ ЇЖІ»

Оксана ШЕВЧЕНКО


        Камерна музика завжди була особливою стравою навіть для тих, хто ставиться до академічного мистецтва поблажливо - не зважаючи на його вади. Тому, здається, концертом, що відбувся 14 грудня д столичній Національній філармонії, змогли "поласувати" лише справжні гурмани.

        Прикро, бо рівень виконання був ГІДНИМ більш пильної уваги. Але за¬гальне емоційне забарвлення цього святкового концерту влучно охрес¬тили "меморіально-ювілейним": двадцятирічний ювілей відомого колись ансамблю камерної музики "Українські акварелі" святкували... трагічно-філософським Шостако-вичем. Саме його твори переважно складали програму, чудово викона¬ну заслуженими артистами України піаністкою Анною Середенко, скрипалем Олесем Семчуком, віолончелістами Іваном Кучером та Віталієм Боровиком і співачкою Людмилою Войнаровською.

        Звісно, основною хибою серйоз¬ної музики є важке перетравлюван¬ня її тими, хто теоретично міг би виділити на неї гроші. Бо ж мрії про масовість та широке визнання — утопія, яку давно зрозуміли самі знаєте де (словосполучення "а ось на Заході, наприклад..." використо¬вувати не буду, бо більш банально¬го та тужливого прикладу сьогодні вже неможливо собі уявити). Тож, ті розумні люди не намагаються чис¬тим мистецтвом гроші заробляти та вдаватися до музичних спекуляцій, а довірливо віддаються меценатам та державним дотаціям. Що й надає можливість повністю розчинятися у чистому мистецтві. Ця розкіш є недоступною нашим музикантам, тому переважна більшість навіть музикантів-зірок грішить реперту¬арним популізмом. Тобто здебіль¬шого виконується так звана "кла¬сична попса" — відомі та приємні вухові шедеври, які звучать наче святковий дарунок слухачеві. Слу¬хач в свою чергу радісно прямує на концерти, а спонсори спокійно платять гроші. Тому зрозуміло, що майже ніхто не може собі дозволи¬ти подібної за філософською склад¬ністю, глибиною та вимогами до слухача програми, яка прозвучала того ювілейного вечора.

        "Реанімація палітри"

        Днем народження камерного ансамблю "Українські акварелі" у складі лауреата міжнародних конкурсів, професора НМАУ Ірини Боровик, лауреата республіканських конкурсів, доцента НМАУ Віталія Боровика та скрипаля Едуарда Ідельчука його учасники вважають концерт у Андріївській церкві 14 грудня 1982 року, на якому вперше було виконано досить незвичний твір. Латинські літери DSCH, що складають його назву, є ініціалами Дмитра Шостаковича. Його пам'яті й присвятили камерний цикл сім українських компо-зиторів-шістдесятників: В.Бібік, М.Скорик, Ю.Іщенко, Г.Ляшенко, Л.Дичко, В.Губа та В.Сільвестров. Ця подія визначила подальший на¬прям діяльності "Українських акварелей": музиканти були впевнені, що фарби української камерної музики, яку вони прагнули виконува¬ти та народженню якої сприяли, гідно вписуються у світову музичну палітру. На жаль, активна вико¬навська діяльність тріо була пере¬рвана еміграцією скрипаля Е. Ідельчука майже десять років тому. І фактична реанімація ансамблю — передача автором та ідеологом проекту "Українські акварелі" Іриною Боровик власного дітиша у витончені руки своєї учениці Анни Середенко — відбулася у квітні цього року. Відтак відомий дует Семчук-Середенко також зазнав трансформації. Тепер він є стриж­ нем цього реанімованого ансамб лю, склад якого може варіюватися залежно від запрошених зірок та молодих українських музикантів.

        Концерт чи спідниця ?

        Лише на перший погляд ці дві речі можуть виявитися несумісними, як, наприклад, геній та лиходій­ ство. Але таке протиставлення зовсім не є безглуздим, а тим більш парадоксальним. Отже ідіотським виглядає лише на перший погляд. Просто сьогодні влаштування кон­ церту європейського рівня у Національній філармонії обійдеть­ ся вам дешевше, ніж придбання модної шмотки у столичному бутіку. Часи Моцарта минулися, і на сучасних терезах в обох випадках майже завжди перевішує друга шалька. За окремими винятками...

Анна Середенко: Справді, сьогодні такий кон церт коштує — як не смішно це ска зати — стільки ж, скільки, припус тимо, шкіряна спідниця у бутіку. Витрати становлять близько 1800, максимум 2000 доларів (так, саме такі у тих бутіках зараз ціни...). Цю суму складають оренда Колонного залу, видання буклетів, програмок, мінімальна реклама та оплата проїзду запрошеним артистам. Ось і міркуйте: купити на зароблений за кордоном гонорар концертну сук ню або відіграти ще один концерт у рідній філармонії? А тепер уявіть, якби дружина кожного українсько го бізнесмена хоча б раз на рік замість нової сукні або вечері в рес торані пожертвувала ці гроші на му зику. Вона не стала б від цього біднішою, а наскільки збагатилися б ми у плані культури! Та скільки б насолоди отримали слухачі на цих концертах!

        — До речі, щодо слухачів: чому все ж таки Шостакович? Не кажучи вже про те, що концерт мав статусювілейного, тобто святкового, чи не надмірну інтелектуальну роботу ви їм запропонували?

        —Знаєте, кажуть, що нетреба го ворити з дітьми дитячою мовою, сюсюкати з ними. Спілкуйтеся, як з дорослими — тоді діти доросліша тимуть скоріше. Дмитро Шостако вич ставить вічні, глобальні запи тання. Це не музика, це — філо софія. А зараз у філармонію йдуть, як до церкви — помовчати, послу хати, подумати. З цієї точки зору, Шостакович теж як ніколи дореч ний. 1 взагалі ансамбль "Українські акварелі" завжди ви-різнявся вдум ливістю, виконував музику, якщо можна так висловитись, вищого гатунку. З іншого боку, хотілося ви явити, чи здатна, чи захоче сьо годнішня публіка сприймати таку складну програму, знайти межу її розуміння. Певним чином це був експеримент.

        —І як на Вашу думку, чи виявився він вдалим? Адже сьогоднішня публіка такі експерименти над со бою рідко пробачає.

        —Цілком. Я переконалась, що подібні музичні ін'єкції не тільки можливі, але й необхідні. Я була надзвичайно вражена реакцією полтавської публіки, де ми дали концерт з цією ж програмою. Навіть у найсміливіших сподіван нях не могла на таке розуміння розраховувати. Також був беззапе речно відчутний відповідний настрій київських слухачів, я відчу вала тісний емоційний контакт із залом. Отже, ми не повинні йти шляхом сурогату — тоді будемо харчуватися у фаст-фудах, знайо митися з класичною літературою з допомогою коміксів та розмовляти суржиком.

        Я не зафіксувала моменту, коли на афіші поряд з ім 'ям Олеся Семчу ка (Україна) з'явився додаток Італія ?

        —Це відбулося рівно місяць то му: Павло Верніков, котрий зараз мешкає та працює у Флоренції, за пропонував Олесю місце асистен та. Отже, на жаль, скрипалеві Сем- чуку, як і багатьом іншим талантам, не знайшлося місця в Україні, не знайшлося роботи викладача в На­ ціональній музичній академії. А за­ робітна платня 250 гривень, що він мав в училищі, навряд чи може влаштувати музиканта такого рівня, та й взагалі будь-кого. Про­те місяць роботи в Італії вже надав можливість принаймні влаштува­ти цей концерт. Отже, й виходить парадокс: нашим музикантам потрібно працювати за кордоном, щоб український слухач мав мож­ ливість чути їх на батьківщині. Але я впевнена: Олесь назавжди зали­шиться громадянином України і буде виступати вдома якомога частіше.

        Постлюдія

        Не так давно над композиторами нависав чорний птах ідеології — са ме ця жахлива тінь понівечила долю Дмитра Шостаковича, який ледь не збожеволів (а може, й справді так?) від цього нелюдського протистоян ня творчості та системи. Сьогод нішні творці підпорядковані фінан совим проблемам, тож наразі невідомо, які їжакові рукавиці ко лючіші. Що ж до Шостаковича — незважаючи на повну реабілітацію його творчості та абсолютне виз нання, його музика не ста ла доступнішою, а й досі залишається специфіч но-елітарною навіть для музикантів. І цей жалоб но-ювілейний концерт вкотре довів, що межу між елітарністю та масовістю розмити неможливо, бо, врешті, всі лишаються при своїх інтересах. Утім, гримати віком домовини, як це зобразив Володи мир Губа у тріо з камерно го циклу, присвяченого пам'яті Шостаковича, во чевидь, ще зарано. Бовоз несіння, як у Постлюдії Валентина Сильвестрова з того ж циклу, ще ймо вірне.


Top! Top!