Tuesday, 17 October 2017
Меню
Главная
Попечительный совет
Крізь віки та кордони
Музика в Різдво
Творческая лаборатория
Музыкальные автографы
Украинские акварели
Детский уголок
Город
Закулисье
Контакты
Партнеры

Поиск

в интернете
на сайте

 



«ЗВУКИ З НЕБЕС»


Людмила КУЧЕРЕНКО

Борис Бараз :

" Одне із завдань нашого проекту прагнення повернути класичному мистецтву втрачені позиції . Сьогодні , на жаль , кумири публіки - поп - зірки , а за часів СРСР служителі кла­ сичного мистецтва належали до еліти . їх упізнавали на вули­ цях , у транспорті . Це стосується не лише видатних солістів . Навіть музиканти , які працювали в оркестрах , були людьми , оточеними увагою публіки й уряду . Я мрію , щоби загону кла­ сичних виконавців було повернуто те , що відібране сьо­ годнішнім часом "



Аби прилучитися go вершин європейської культури , українцям відтепер не конче треба їхати у далекі країни : зрідка найкраще можна побачити і вдома.






        Два концерти в Одесі та Києві (24 і 27 червня) розбурхали музичну громадськість. Ще б пак — з Італії приїхала найкраща скрипка П'єтро Гварнері "Барон Кноопф", на якій вже близько двадцяти років грає колишній одесит, а нині мешканець Італії Павло Верніков. Окрім мистецької цінності, межу якої визначити практично неможливо, кожен з нечисленних подібних інструментів сьогодні має шалену вартість у грошовому еквіваленті. Зрештою, декілька мільйонів доларів — сума теж досить умовна, оскільки цей інструмент, у разі викрадення — неможливо продати, бо він відомий в усьому світі. Тому ви­ датний музикант сміливо демонстрував скрипку журналістам на пресконференції (декому пощастило навіть торкнутися шедевра).

 

        Понад двадцять років володіє віолончеллю невідомого кремонського майстра XVIII сторіччя колишній львів'янин, який живе нині у Парижі, — Борис Бараз. Обидва музиканти, відповідно до своїх рівнів, мають щільний ангажемент. І вони, за їхніми словами, спо­чатку дещо розгубилися, коли почули про проект "Крізь віки та кордони", що його зорганізували заслужені артисти України піаністка Анна Середенко і скри­ паль Олесь Семчук. Але можливість побувати на батьківщині і виступити перед колишніми співвітчизниками переважила зайнятість.

        Заходи були із розряду закритих і вхід за запрошеннями майже не залишав надії пересічному слуха­чеві. Але незаможним меломанам таки вдалося потрапити всередину Національної філармонії. Хтось "вполював" запрошення просто перед входом, хтось таємничим чином матеріалізував­ ся у залі, щоб дістати насолоду від вищої, на мою думку, форми музикування — ансамблевої гри. Адже програму, окрім єдиного сольного твору — концерту Антоніо Вівальді "Аморозо", який грав Верніков з Національним симфонічним оркестром під керуванням Володимира Сіренка, складали подвійні концерти Вівальді і Баха (Верніков, Семчук, оркестр) та фортепіанні тріо Сергія Рахманінова й Дмитра Шостаковича (Середенко, Верніков, Бараз). Здавалося б: що може бути кращим за бесіду мовою звуків між кількома співрозмовниками, кожен з яких є неповторною особистістю? Але, на жаль, зараз у нас, як і у світі, ансамблеве виконавство, котре занурює у сферу найтонших почуттів, але примушує мислити, дещо втратило свої колись міцні позиції. Сучасна публіка не має ані часу, ані життєвих сил, ані бажання переобтяжувати себе ще й душевною працею. Вона жадає слухати віртуозні бравурні концерти для соліста з оркестром у виконанні світових зірок. Причому, інколи вже не важливо, яку "продукцію" видає ця колись сліпуча, а нині згасаюча зірка, втомлена щоденними переїздами з міста у місто, з країни в країну.

        Кожен із учасників проекту прийшов до ансамблевого виконавства своїм шляхом. З усіх чотирьох лише Борис Бараз з дитинства обожнював ансамбль. Участь в інструментальних тріо разом зі своїм співучнем по Московській консерваторії Юрієм Башметом та робота концертмейстером у його оркестрі "Солісти Москви" зробила музиканта відомим. Струнний квартет, у якому грає Бараз із бельгійськими колегами, колишніми вихідцями із СРСР, виконав минулого сезону усі квартети Бетговена — факт гідний поваги. Павло Верніков прийшов до ансамблю майже через особисту трагедію. За часів Радянського Союзу його, як і багатьох, не випускали на міжнародні конкурси. Молодий музикант розумів, що без перемог на міжнародних змаганнях сольної кар'єри не зробиш і після тривалої депресії став учасником інструментального тріо. Та практично одразу ж у цій, на його тодішню думку, другорядній сфері, знайшов нечувані досі розкоші. Пізніше, в складі тріо ім. Чайковського, Верніков об'їхав увесь світ. А також мав щастя роз'їжджати по республіках колишнього СРСР і зарубіжжю у складі Ансамблю солістів Московської філармонії разом з його засновником Святославом Ріхтером.

        Анна Середенко 12 років займалася суто викладацькою діяль­ ністю. Лише доленосна зустріч з професором Іриною Боровик, а невдовзі і з надзвичайно обдарованим молодим солістомскрипалем Олесем Семчуком сподвигла її за надзвичайно стислий проміжок часу відновити втрачену піаністичну форму і розпочати кар'єру у дуеті з Олесем. Українські музиканти гастролювали у різних країнах, здобували успіхи на міжнародних конкурсах і, головне — вчилися у спілкування з видатними музикантами-педагогами: піаністами Вірою Горностаєвою, Діною Йоффе, Сергієм Уриваєвим, скрипалями Віктором Третяковим, Тібором Варга, Павлом Верніковим. Знайомство з Баразом під час навчання в Міжнародній музичній академії у Флоренції в класі Вернікова народило ідею виступити усім разом в Україні.

        .Скрипка "Барон Кноопф" наро джувала неземні, наче прозорі звуки, які немовби линули з небес і ніяк не пов'язувалися з малень ким інструментом. їй вторував експресивний інструмент Олеся, створений Степаном Мельником з Івано-Франківська. Віолончель невідомого кремонського майст ра в руках Бараза з її оксамитовим "голосом" зачаровувала і хвилю вала. А "Стейнвей", що його виб рав для філармонії сам Володи мир Крайнєв, під пальцями Анни Середенко видавав то сліпучі, то тьмяні звучання. Але кожен з ви конавців і гадки не мав "милува тися" тембром свого інструмента. Краса поступалася виразності за лежно від емоційного наповнення виконуваних творів. Музичні барви концертів Вівальді і Баха здавалися ніжно-пастельними, у рахманіновському тріо панували теплі, інтенсивні тони. А по філософськи заглиблена музика Шостаковича нагадувала чорно білу гравюру з гострими колючи ми лініями.


 

 


Top! Top!