Saturday, 16 December 2017
Меню
Главная
Попечительный совет
Крізь віки та кордони
Музика в Різдво
Творческая лаборатория
Музыкальные автографы
Украинские акварели
Детский уголок
Город
Закулисье
Контакты
Партнеры

Поиск

в интернете
на сайте

 

ВІДРОДИТИ ДУХ -УТВЕРДИТИ ДЕРЖАВУ

"Українська культура"

        Камерна музика - не професія і навіть не стан душі. Це - форма, в яку можна втілити найкращі прояви людського духу. Тому для тих, хто віддався їй, камерне музикування стає способом життя.

        Піаністка Анна Серєденко з тих митців, хто питання про творчі пріоритети вирішив для себе остаточно, вважаючи камерно-інструментальну музику найвищим досягненням музичної культури. Сама вона, ймовірно, стане це заперечувати, віддаючи належне як іменитим колегам, які працюють у різних жанрах, так і великим музичним формам. Але в даному випадку ці внутрішні творчі переконання ~ аж ніяк не прояв снобізму. Адже навіть обізнані мистецтвознавці одностайно визнають, що саме камерна музика - одна з найвитонченіших та психологічно складних царин виконавського мистецтва. Для неї властива економія засобів виразності та найтонша їх деталізація. Вона має ширші можливості передачі ліричних емоцій та невловимих градацій стану людської душі. Вона ніколи не була антагоністкою «широкоформатній» музиці, бо завше посідала власну територію. А за впливом на слухачів не менша ніж симфонія чи опера.

        Навряд чи варто ідеалізувати вищеназваний жанр до такої міри. Хоча б з тієї причини, що жити подібним способом життя, розчиняючись у цьому мистецтві, сьогодні мало хто здатен. Ці суб'єктивні причини, як правило, обумовлені реальністю об'єктивною. Потрібні докази? Добре. Спробуймо порахувати кількість у столиці камерних залів з хорошим роялем, включаючи Колонну залу Національної філармонії імені Лисенка. Навряд чи щось пригадаєте, окрім Національного будинку органної музики. Справжніх публічних салонів, де повнокровно б звучала камерна музика, у столиці практично немає. Так, це невигідно ~ навряд чи «останні з могікан» інтелігенти зможуть купити квитки від 100 гривень та вище. Щоправда, музична соціологія з цього приводу не дуже дивується - у нестабільному суспільстві тиха, неагресивна інтонація не знаходить відгуку: більший попит мають громові розкати сліпучих естрадних шоу з їх плакатністю та простотою музичної мови, ніж спокійно-напружена розмова струнних в одному з пізніх квартетів Л. Бетховена.

«ПАРАДОКСИ ФЕНОМЕНУ»

        Чи можемо з цього приводу сказати, що витончений музичний жанр камерного ансамблю, що містить у собі неповторність, особливу емоційну інтимність, не має сьогодні попиту? Аж ніяк. Особливо врахувавши те, що сьогодні він позбувся своєї «вузької» спрямованості та із задоволенням сприймається публікою у великих залах. Чи значить це, що культура камерного музикування в Києві поволі зникає, бо її нема кому підживлювати? Ні, зовсім ні. Однак робити це стає дедалі складніше. Але в цьому й полягає сутність феномену: неоптимістично-реалістичні передумови працюють лише частково. Або не працюють зовсім. Найкращий доказ цьому - активне концертне життя таких «ідейних» музикантів, як Анна Серєденко, і таких колективів, як камерний ансамбль «Українські акварелі», відроджений та очолюваний нею - заслуженою артисткою України, доцентом кафедри камерного ансамблю Національної музичної академії імені Чайковського.

        Можливо, розгадка полягає в ідеальному компромісі між психологічним магнетизмом ансамблевої гри та вимогами власного творчого «я».

        Анна каже: «Я - корінна ленінградка. Моя прабабуся належить до дворянського роду, прадід - з древньої церковної династії. Бабуся мала розкішну - згодом комунальну - квартиру прямо на набережній Неви, в якій я й народилась. Зараз навпроти цього місця на довічному «приколі» стоїть «легендарний» крейсер «Аврора». Квартира з 12 кімнат, що займала весь перший поверх, була обставлена гарнітуром з червоного дерева в барочному стилі. Саме ці «меблі з палацу» і врятували мою родину під час блокади. Два старовинних крісла, що дивом уціліли, я зберігаю досі... Батько мій - член Спілки письменників СРСР, перекладач, тому все дитинство моє пройшло у творчій атмосфері, я практично виросла у Ленінградській філармонії. Слухала Ріхтера, Гілельса, Кондрашина, Клайберна... Мати - історик з величезним педагогічним досвідом - киянка, її родина загинула у Бабиному Яру. Можливо, завдяки цим усім обставинам я відчуваю в собі цей зв'язок з потужною культурною традицією. І наполегливо намагаюся його зберегти в собі.

        На відміну від Європи, в Україні заробити камерною музикою навряд чи можливо. Навіть можливостей виступати життя дає все менше. Однак я не вважаю, що камерна му­зика в нашій країні перебуває в занепаді. Вона жива, доки є прекрасні, тонкі музиканти та слухачі. їх завжди повна зала, якщо в організаторів вистачить сил, ентузіазму, альтруїзму та спонсорських коштів довести виконавців до сцени.

                                                
Але існує інша проблема. Вчитель повинен усвідомлю­вати, що він залишає по собі своїм учням. Річ не стільки в музичному досвіді, професіоналізмі. Наразі постає не менш гостре питання: де молодий, талановитий музикант може реалізувати себе. На Заході існує величезна кількість конкурсів та фестивалів, що надають ангажементи, на яких відбувається «розкрутка» молодих виконавців та колективів. Там відвідування концертів камерної музики - для багатьох природний спосіб життя та потреба. У нас незатребуваність талантів ставить молодь, що захоплюється будь-якою творчістю професійно, перед вибором: або ско­титися до рівня маскульту, або поховати надії на реалізацію творчих амбіцій. У моєму класі ~ багато талановитих учнів, кілька аспірантів. І я ловлю себе на думці: якщо не дати їм творити, рости в Україні та ще й заробляти цим - вони поїдуть. Адже талановиті музиканти звідси на Захід їдуть постійно. Знаю на власному досвіді, який це складний шлях. Тому моє завдання як педагога ~ допомогти їм знайти власне місце в концертному світі, надати їм можливість бути почутими».

        Цю ідею Анна втілила у художній формі ще у 2001 році, ставши ініціатором та керівником благодійного проекту «Митці - за духовне відродження України». Спершу творчий задум постав перед слухачами у спілці двох яскравих музикантів - Анни та скрипаля Олеся Семчука. Тоді, в 2000-м, доленосна зустріч з професором кафедри камерного ансамблю консерваторії Іриною Боровик надихнула Анну розпочати концертну кар'єру в дуеті з Семчуком. Мо­лоді, веселі, азартні та дуже талановиті, вони гастролюва­ли по країнах, завойовуючи премії на міжнародних конкурсах, і, головне, вчились у видатних музикантів-педа-гогів: піаністів Віри Горностаєвої, Діни Йоффе, Сергія Уриваєва, скрипалів Віктора Третякова, Тібора Варги, Павла Вєрнікова. Головним завданням у реалізації проекту - окрім природної для творчої людини потреби «віддавати себе» ~ стало знайомство української публіки не тільки зі знаменитими шедеврами, але й з рідко виконуваними тво­рами українських, російських та європейських класиків. Досі українські слухачі пам'ятають у виконанні дуету Подвійні концерти для скрипки, фортепіано та камерного оркестру Ф. Мендельсона і Й. Гайдна (2000 рік); знову відкриту для меломанів та професіоналів камерну музику Кароля Шимановського (2001)... За короткий термін міні-ансамбль «переріс сам себе» - під час навчання Анни й Олеся у Міжнародній музичній академії у Флоренції в класі Вєрнікова виникла ідея виступити всім разом в Україні. Таким чином у проекті «Митці - за духовне відродження Ук­раїни» в 2002 році народився «первенець» - цикл «Крізь віки та кордони...». Його концепція полягає в тому, щоб створити своєрідний міст, що об'єднуватиме музикантів різних країн та поколінь. І зробити це за допомогою музи­ки композиторів різних національностей та епох.

        Влітку того ж року ідея блискуче втілилася. Цей концерт у Національній філармонії досі залишається сенсацією музичного життя країни. Тоді з Італії для участі у двох концертах ~ Києві та Одесі - приїхала найкраща скрипка роботи майстра Пьєтро Гварнері «Барон Кноопф», безцінний музичний інструмент, на якому грав Павло Вєрніков. З рецензії на концерт: «Що може бути кращим за бесіду мовою звуків між кількома співрозмовниками, кожен з яких є неповторною особистістю? Скрипка «Барон Кноопф» наро­джувала неземні, наче прозорі звуки, які немовби линули з небес і ніяк не пов'язувалися з маленьким інструментом. їй вторував експресивний інструмент Олеся, створений Сте­паном Мельником з Івано-Франківська. Віолончель невідомого кремонського майстра у руках Бараза з її оксамитовим «голосом» зачаровувала і хвилювала. А «Стейнвей», що його вибрав для філармонії сам Володимир Крайнєє, під пальцями Анни Середенко видавав то сліпучі, то тьмяні звучання...».

        А 29 листопада 2006-го - лише через чотири роки -відбувся Десятий концерт циклу, присвячений В. А. Моцарту і Д. Шостаковичу. У виконанні нідерландського струнного квартету «Атріум» та А. Середенко надскладна програма прозвучала блискуче.

        У грудні 2002-го Анна генерувала нову подію. Справжнім відродженням для одного з найстаріших вітчизняних камерних ансамблів «Українські акварелі» стало створення нового молодого колективу, який зумів продовжити естетичні та професійні традиції його заснов­ників, професорів Національної музичної академії України - Ірини та Віталія Боровиків. Оновлені «Акварелі» на честь ХХ-річного ювілею підготували філософськи-трагічну програму, присвячену Дмитру Шостаковичу.

        Наступним «даром волхвів» слухачеві став святковий цикл «Музика в Різдво», що його було задумано як данину видатним традиціям ріхтерівських «Грудневих вечорів» та «Музичних приношень». За чотири роки існування циклу в різдвяних концертах прозвучала старовинна барочна, сучасна українська музика, музика віденських класиків, французький музичний імпресіонізм кінця XIX - початку XX століття та іспанські прем'єри. Традиційно, 2 січня, «Музика в Різдво» незмінно збирає аншлаг у Колонній залі філармонії. Звичний академізм Національної філармонії України «порушується» колоритною театральністю, що царює на сцені. Концерти циклу запам'ятовуються слухачам не тільки незвичайною музикою та виконавською досконалістю, але й салонною, аристократичною атмосферою.

        Естетична різноплановість та тематичне розмаїття благодійного проекту «Митці - за духовне відродження України», опікуваного Анною сім років, вражає. За цей час сформувався стиль, відбулася кристалізація авторського почерку. Завжди продумана, вибудувана концепція та елегантність, ретельно відібраний репертуар, особлива аура натхненності та інтелігентності, високий професіоналізм та яскравий артистизм виконавців - вже стали візитівкою. За роки існування некомерційного проекту було відіграно понад 60 концертів у різних містах - Києві, Львові, Полтаві, Вінниці, Чернігові, Кіровограді, Житомирі, Тернополі, Луцьку, Луганську... Концертні акції проекту також проходили у Москві, Санкт-Петербурзі, в Італії - у Флоренції, Портогруаро, Сартеано, Четоне, у Чехії - в маленькому старовинному місті Микулові, у столиці Словенії - Любляні... Програми А. Середенко, здійснені разом із відомими українськими майстрами - заслуженими артистами України В. Сіренком, Л. Войнаровською, Ю. Василевичем, А. Остапенком, лауреатами міжнародних конкурсів

Анна Середенко зі своїми учнями в проекті «Творча лабораторія»

С. Сульдіною, Є. Дашаком, О. Заремським, струнним квар­тетом «Атріум» закарбували багато музичних вражень. Віртуозна «Класична Європа і сучасна Україна» (2004), ро­мантична «Віденська казка» (2005); глибока «Памяті Свя­тослава Ріхтера» (2005), феєрично-екстравагантна «Свято, яке завжди з тобою...» (2006), досконала за задумом та втіленням «В. А. Моцарт і Д. Шостакович. Два генії - два світи» (2006), пристрасна «Іспанська ніч» (2007).

НОСТАЛЬГІЯ

        Але, як це завжди буває в нашій країні, все найкраще в її культурному житті відбувається радше «дякуючи», ніж частіше «всупереч». І те, що останнім часом цей витончений жанр майже зів'яв, ставши для шанувальників музич­ної класики задоволенням рідкісним, тільки підвищує цінність почутого. Камерних концертів, що здійснила Анна разом з однодумцями, виступів її колег - учасників нечисленних українських камерних ансамблів та нечастих гастролей російських та зарубіжних колективів.

        Немає на кого нарікати - зберегти чистоту ідеалів, про­фесійних та музичних, у наш час надто складно. Оскільки звинувачувати когось конкретно неможливо. Спробуємо всю відповідальність покласти на невблаганні закони жанру.

        Очевидно, сама сутність камерної музики полягає в то­му, що до музичного взаємообміну партнерів обов'язково долучається слухач, резонуючи з ним. Інакше - неможливо. Такою є діалектика процесу. Адже майбутнє літератури визначає не письменник, а читач. Для камерної музики це подвійна аксіома: її життя продовжує не тільки музикант, а передусім слухач. Камерно-інструментальна музика - надто насичений, інтелектуальний продукт, який апелює до найбільш розвиненої категорії (не побоїмося цього дис­кредитованого у наш час слова) елітних слухачів. Ось і виходить, що коло «зацікавлених» осіб ще більш обмежується цим природним відбором.

        Як говорить Анна, сьогодні для неї камерна музика -«не тільки якість, партнерська єдність, яким вчили мене та яким вчу я, але у першу чергу - людські почуття. Радість, любов, страждання, роздум - ось що дарує ця музика. Во­на схожа на інтимну лірику в поезії, бо торкається найтонших струн душі».

        Окрім естетичного задоволення, яке відчув та якого пра­гнеш знову та знову, виникає... ностальгія. За часами, коли камерна музика була невід'ємною складовою сімейних традицій аристократичних та інтелігентних родин. Тоді вва­жалось, що камерне музикування сприяє відродженню музичної краси. Із жалем залишимо музично-хрестоматійну Європу. Пізніше, у першій половині 19 століття, значна частина музичного життя Росії та України-Малоросії проходи­ла в аристократичних салонах, де збирались слухачі. При­родним середовищем для камерної музики були величезні зали старовинних садиб, наповнені тихим шелестом су­конь. Одним з таких оазисів, де постійно звучала музика, в Києві був будинок по вулиці Маріїнсько-Благовіщінській (нині - вул. Саксаганського, 95), де останні 18 років жив композитор Микола Лисенко. Зараз у його меморіальному музеї збереглися ці традиції, завдяки ентузіазму та сприян­ню колективу музею, очолюваного директором Роксаною Скорульською. їх продовжує творча лабораторія «Дебют» -ще одна сторінка багатогранного проекту Анни Середенко. Тут народжуються та шліфуються нові студентські роботи перед виходом на велику сцену. Тому молоді музиканти вірять - їх дебют обов'язково відбудеться. Бо слухачі чекають на них. І Анна знає: проект «Митці - за духовне відродження України» потрібен. Тому він продовжується, тримаючись на натхненні, наполегливості «залізної леді» та просто на її жіночому шармі. Житиме «усупереч» усьому. Прекрасна музика звучатиме для тих, хто її здатен почути.

Оксана ШЕВЧЕНКО, Наталія ТРЕТЯК

 


Top! Top!