У грудні 2002 р. у залі Київської Національної філар­монії відбувся символічний концерт: свій двадцяти­річний ювілей святкувало відоме в Україні і далеко за її межами фортепіанне тріо "Українські акварелі". Організований 20 років тому талановитими музикантами Іри­ною Боровик (фортепіано), Едуардом Ідельчуком (скрипка) та Віталієм Боровиком (віолончель), камерний колектив одразу сміливо заявив про себе, привабивши широке коло слухачів не тільки високопрофесійною і художньо переконливою манерою гри, а й програмами, що часто містили ремарку: "Вперше в Україні" або й просто — "Перше виконан­ня", а також цікавими експериментальни­ми формами інтерпретації. Спеціально для них писали свої твори Валентин Силь-вестров, Валентин Бібік, Юрій Іщенко, Мирослав Скорик, Леся Дичко, Геннадій Ляшенко, Володимир Губа та багато інших відомих українських митців.

       Тож закономірно, що ювілей такого яс­кравого творчого колективу повинен був викликати загальне зацікавлення. Авто­ром проекту та художнім керівником свят­кового концерту виступила професор Національної музичної академії ім. П.Чай-ковського Ірина Боровик. Відомі музикан­ти не просто ще раз вийшли разом на сцену і представили чергову програму — вони передали естафету своїм учням, довівши, що добром засіяне зерно зійде знов і знов, їх високу майстерність, захоп­лення сучасною музикою, тяжіння до постійного пошуку у такій традиційно філософсько-інтелектуальній сфері, як ка­мерне виконавство, підхопили і розвинули талановиті молоді музиканти, заслужені артисти України: піаністка Анна Середен-ко, скрипаль Олесь Семчук, віолончеліст Іван Кучер та Людмила Воинаровська.

       Для ювілейного вечора вони обрали монографічну програму з творів Дмитра Шостаковича — одного з найбільш прист­расних і різнобічних музичних мислителів XX ст.: неймовірно трагічну Сонату для скрипки і фортепіано ор. 134, присвячену Давиду Ойстраху, напружене і динамічне Фортепіанне тріо пам'яті Івана Солер-тинського ор. 67, буфонно-епатуючий во­кальний цикл на вірші Саші Чорного "Са­тири". Завершувався концерт теж тво­ром, в певному сенсі "знаковим" як для діяльності уславленого тріо, так і для су­часного сприйняття музики Шостаковича: камерним циклом на тему "DSCH", при­свяченим пам'яті Д.Шостаковича, ство­реним українськими композиторами. В 1982 p., якраз 20 років тому, В.Бібік, Ю.Іщенко, Г.Ляшенко, М.Скорик, В.Губа, Л.Дичко, В.Сильвестров написали на спеціальне замовлення ансамблю "Ук­раїнські акварелі" камерний цикл, який умовно можна було б назвати "Сім діалогів з Шостаковичем". В концерті прозвучало п'ять із них — Прелюдія для фортепіано Скорика, Фуга для скрипки і віолончелі Іщенка, Монолог для сопрано соло Дичко, Фортепіанне тріо Губи і По-стлюдія для сопрано, скрипки, віолончелі та фортепіано Сильвестрова.

       І тут доводиться з сумом визнати, що слова безсилі, щоби передати всю по­вноту естетичних вражень, які отримуєш на такому концерті. Можна описати ок­ремі виконавські деталі, які особливо вдались музикантам: ідеальну єдність ан-самблювання, розумно розраховану ди­намічну палітру, фактурну об'ємність і відчуття музичного простору, бездоганно вибудувану форму (про технічну доско­налість і віртуозність в цьому контексті навіть якось незручно писати, це начебто само по собі зрозуміло). Можна відтворити драматургійну послідовність цього музично-філософського дійства — від пронизливого болю, який волає з кожної ноти Скрипкової сонати, попри дивовижну волю до життя, contra spem spero, струмуючих з Тріо, попри саркастичну насмішку над собою і світом у солоспівах, аж до захоплюючих у своїй різноманітності п'яти поглядів українських композиторів на монограму "DSCH". Але ніякими поетичними метафорами чи науко­вими термінами не передати наелектризо­ваної атмосфери залу, тремтіння безтілес­них, зникаючих у вишині звуків скрипки в останніх тактах Сонати, танцювального ви­хору у фіналі Тріо, вітальності Прелюдії Ско-рика чи м'якого зворушливого ореолу Пост-людії Сильвестрова...

       Проте маємо право сміливо стверджува­ти, що кожен з виконавців розкрився в кон­церті як яскрава і неповторна особистість, а разом вони напрочуд гармонійно доповню­вали один одного в ансамблі. Піаністка Анна Середенко, безперечно, стала міцною во­льовою опорою всієї програми — не тільки тому, що вона єдина була на сцені від пер­шої до останньої хвилини концерту, але пе­редусім завдяки прекрасному вмінню вибу­довувати каркас композиції, відчути логічну цілісність форми і окремих фраз.

       Показово, що саме вона, учениця Ірини Боровик, немовби перейняла від своєї вчи­тельки роль "мозгового центру" ансамблю, і недаремно професор Боровик зі сцени го­ворила про щастя мати таких учнів. Скри­паль Олесь Семчук — творча особистість більш романтичного плану, дивовижно ви­тончений і емоційно чутливий. Той, хто хоч раз чув його піанісимо, не зможе забути цього ніколи. Легендарний Ієгуді Менухін, до якого він потрапив на майстер-клас, неви­падково захотів поговорити з ним про філо­софію музики. Філософсько-рефлексивна сутність камерної творчості Шостаковича близька їм, хоча, як видається, по-різному: під девізом "Я мислю — значить я існую" для Анни, з епіграфом "Я страждаю — значить творю" для Олеся (це зовсім не означає, що Анна не переживає, а Олесь не осмислює цієї музики — просто кожна артистична індивідуальність мусить мати свої пріорите­ти). Багате сопрано співачки Людмили Вой-наровської відоме меломанам віддавна, проте в циклі "Сатири" вона розкрилась пе­редусім як потрясаюча актриса, її "характер­ним сценам" могла б позаздрити будь-яка зірка драматичного театру. Свої вдалі ролі у "інструментальній драмі" відіграли й обидва віолончелісти — ветеран ансамблю Віталій Боровик у камерному циклі "DSCH" та Іван Кучер у Фортепіанному тріо.

       Як сказав академік Олег Тимошенко: "Цей концерт був справді елітарним в най­кращому сенсі цього слова. Він міг би відбу­тись і в Парижі, і у Відні, і в Берліні, і в Москві, але відбувся у Києві, і це свідчить про те, що принаймні в духовному, мистець­кому плані ми можемо похвалитись найви­щими досягненнями і здобутками".