Про що думає український меломан, дивлячись на афішу, що запрошує поспілкуватися з класичною му­зикою? Він стоїть перед вибором - піти на концерт або ви­рушити додому і відпочити. Щоб залучити шанувальника найемоційнішого з мистецтв до концертного залу, не­обхідні хороші виконавці, цікава програма, а для багатьох і безплатний вхід, інакше зал може бути напівпорожнім. І як­що співакам, як і раніше, вдається зібрати досить велику аудиторію, то камерно-інструментальному жанру зараз важко знайти прихильників. Бо навіть найвитонченіші зі слухачів через якусь суцільну втомленість стали віддавати перевагу популярній класиці, яка не вимагає напруженої "душевної праці".

       Музиканти та організатори можуть, звичайно, пошукати спон­сорів, без яких тепер не обходиться жоден серйозний концерт. Та для елітарної музики це - найважче. Перед тими, хто все-та­ки наважується її пропагувати, стоїть вибір: їхати на Захід, де можуть більш-менш належно віддячити талантам, або жити на батьківщині та вкладати у мистецтво власні гроші, зароблені, звичайно ж, на Заході. Вирішити цю проблему також мають скрипаль Олесь Семчук і піаністка Анна Середенко - камерний дует, що вже три роки відомий в Україні та поза її межами.

       "Вони йдуть одне за одним, мов нитка за голкою" - це не про них: кожен у дуеті має свій неповторний голос. Олесь народився і брав перші уроки гри на Івано-Франківщині, у пісенному краю. Отож, його скрипка напрочуд співуча. Анна ж - представниця Санкт-Петербурзької фортепіанної школи, якій притаманний певний аскетизм виконавської манери. Обидва Терези за горо­скопом. Олесь і Анна весь час у пошуках рівноваги, але не у ро­зумінні її як спокою, а як гармонії, що виникає із єдності і бороть­би суперечностей. Олесь, беручи першу ноту, вже знає, як заграє останню, у нього унікальне відчуття форми. Анна ж любить милу­ватися деталями цілого, до кожної з яких ставиться мов до живої істоти. Олесь у музиці - бурхливий романтик, Анна - мислитель. Олесь - майстер великих фресок, Анна - вишуканих мініатюр. Та часом в процесі музикування чаші терез міняються місцями, і ви­конавці самі дивуються тому, що народилося під час виконання. Ще не було випадку, щоб їхнє мистецтво не зрозумів слухач: чи то грають вони у Санкт-Петербурзі і Сіоні, Москві і Сеулі, чи то у Вінниці, Кіровограді, Чернігові, Львові. Олесь і Анна прекрасно відчувають аудиторію і знають, яких саме струн людської душі треба торкнутися, щоб вона забриніла від солодкої знемоги. У серпні 1999 року ці музиканти завоювали перше місце на кон­курсі камерних ансамблів у місті Губбіо в Італії. А після цього поїхали до Південної Кореї, де виступали з концертами у таких величезних залах, як Сеул Арт-центр (і слухачі по півтори години після концерту стояли у черзі за автографом). Після виступів по містах Кореї Олесь і Анна дістали запрошення викладати у Куль­турно-мистецькому Центрі Чунг-Анг. Три місяці роботи у далекій східній країні зі своєрідними традиціями та ні на що не схожою кухнею багато чому навчили музикантів. Головне, вони зрозуміли, що ніякий успіх та гроші не замінять тепла домашнього вогнища. Якщо мама, чоловік і син Анни мужньо перенесли розлуку, то її маленька донька так переживала, що майже місяць не хотіла розмовляти з матусею, коли та повернулася. У Олеся - батько, три сестри та хрещені діти, за якими він сумує. Отож Анна і Олесь вирішили не залишати Україну надовго, тим більше, що, дякувати Богові, на відсутність затребуваності себе як вико­навців вони не скаржаться.

       Втім, перш за все це стосується гастролей на Заході. Влітку дует дав серію концертів у Південних замках Моравії, що мали гарний резонанс у пресі. Потім дістав спеціальний приз "за кращу інтер­претацію" в британській столиці на конкурсі камерних музи­кантів. На гроші, отримані за спецприз конкурсу в Лондоні, Анна і Олесь поїхали на два тижні до Італії вчитися в Міжнародній му­зичній академії в уродженця Одеси, вихованця славнозвісної школи імені Столярського - Павла Вернікова, який давно живе в Італії (і також викладає у Франції, Фінляндії, Норвегії). Саме там вони торкнулися сучасного європейського стилю виконавства, котрий, як виявилося, відзначається особливою м'якістю звуко-видобування, інтимністю висловлювання. Так, скажімо, Бетхо-вен, всупереч традиціям радянської педагогіки, зараз на Заході позбувся зайвого пафосу і перетворився майже на лірика. А у віртуозних творах основна увага приділяється мелодиці, а не технічним пасажам. Головне, що зрозуміли обидва музиканти, відвідавши чимало концертів в Італії і прислухаючись до гри ву­личних музик, - це те, що треба дуже чуйно стежити навіть не за модою, котра існує в академічних жанрах, так само, як і в попу­лярних, а за критеріями виконавства, які час від часу міняються. Бо музика - субстанція дуже мобільна, рухлива. Нині і співають інакше, ніж сто років тому. І грають сьогодні не так, як навіть де­сять років тому. Олесь каже, що зараз каприси Паганіні відкри­лися для нього з зовсім несподіваного боку, тепер вони ніби промовляють живими словами. Мабуть, саме це, нове відчуття музики як процесу спричинило шалений успіх Олеся у Сток­гольмі. Було це так. За місяць до свого концерту шведський скрипаль захворів. Не в змозі відшукати за короткий термін заміну у Швеції, імпресаріо зазирнув до місцевого каталогу солістів і знайшов там прізвище українського скрипаля (адже той у 1997 році грав у місті Катрінегольмі). І ось за 25 днів Сем­чук вивчив Концерт Бетховена, щоб виконати його у Стокгольмі під захоплені оплески публіки. Вона вітала артиста стоячи - не­бувалий випадок для стриманих на вияв почуттів шведів. А через два дні вже на сцені Колонного залу Національної філармонії Олесь виконував разом з Національним симфонічним під керу­ванням Володимира Сіренка Камерну симфонію N1 для скрипки з оркестром Віталія Губаренка, яку він вивчив всього за один день. Грав, як завжди, проникливо і натхненно. Наступного року Анну і Олеся чекають у Стокгольмі із виконанням подвійних кон­цертів Гайдна і Мендельсона. Зараз вони дістали грант на нав­чання у класі підвищення кваліфікації для лауреатів міжнародних конкурсів у Міжнародній музичній академії у Флоренції, де заре­комендували себе як високі професіонали. А що ж в Україні? Анна і Олесь хочуть продовжити добру справу, започатковану ними. Це концерти із циклу "Митці за духовне відродження України", що ставлять за мету пропаганду музики вітчизняних композиторів та митців, чия творчість пов'язана з Ук­раїною, як, скажімо, Кароля Шимановського. А для цього треба розширити склад камерного ансамблю, запросити інших вико­навців і знайти фінансування. Річ утім, що майже усі концерти, які дали Семчук і Середенко вдома, проходять за сприяння єдиного спонсора - фірми "Укрінтерцукор" (голова якої - Євген Імас - та­кож підтримує Міжнародний конкурс молодих піаністів пам'яті Го-ровиця, та, продовжуючи давні традиції українських цукровиків родини Терещенків, заснував іменні стипендії для студентів учи­лища Глієра - обдарованих дітей із багатодітних та малозабезпе­чених сімей). Але хіба одна людина, або навіть група ентузіастів можуть вирішити проблему, яку не в змозі вирішити держава? У цивілізованих країнах кожен вартий уваги колектив гуртує навко­ло себе не одного, а кілька десятків спонсорів, які дістають за благодійність певні пільги - як матеріальні, так і моральні. Роз­повідають, що в Росії не музиканти шукають тих, хто вклав би в них гроші, а навпаки, бо там діє закон про спонсорство і меценат­ство. А у нас він вже років сім стоїть в черзі на прийняття у Вер­ховній Раді. Є, мовляв, актуальніші проблеми. А тим часом куль­турний рівень народу невпинно котиться додолу: панує виключно "мистецтво, що зрозуміле... імені, і Івану Івановичу, і масам" (зга­даймо "Баню" Маяковського). І якщо в Італії прибиральниці та чо­ботарі під час праці часто наспівують арії із опер Верді та Россіні, то в нас навіть можновладці понад усе шанують "попсу". Як тут виконавцям, на яких є попит за кордоном, не поїхати шукати ща­стя до інших берегів. А наш меломан, дивлячись на афішу, що пропонує йому гарну класичну програму і безплатний вхід, все ж вирішить іти додому, бо слухати музичні шедеври у поганому ви­конанні готові далеко не всі. Втім, Олесь Семчук та Анна Середенко, на наше щастя, ще тут и Людмила Григор'сва